було йихъ часто протырать кулакомъ и пробанювать остаткомъ горилкы. Тильке очи прояснилы, якъ уже ничого не було выдно, десь страховыще зныкло. Трошкы перегодомъ, изновъ показуетьця изъ пидъ воза що-сь страшне та рогате… Дидъ вырячывъ очи, скильке можна; тильке проклята дримота усе передъ нымъ затуманювала; рукы въ його окостянилы, ногы одубилы и голову такъ крипко здавывъ сонъ, що винъ повалывся, мовъ убытый. Довго спавъ дидъ, и якъ прыпекло сонце добре въ його выбрыту потылыцю, тоди тильке схватывся винъ на ногы.
Позихнувшы разивъ зъ два и почухавшы спыну, побачывъ винъ, що чумацькыхъ возивъ у двори стояло уже не такъ багато, якъ зъ вечора. Чумакы выдно де-яки выйихалы ще до свита. Кынувся дидъ до своихъ — козакъ спыть, а запорожця нема. Ставъ пытатьця, нихто знать не знае; одна тильке верхня свытка лежала на тому мисти, де спавъ запорожець. Злякався дидъ и задумавсь. Пишовъ подывытьця на кони — нема ни свого, ни запорожського!
— Що за лыха годына? — думае дидъ. — Положымъ, що запорожця взяла нечыста сыла, а хто-жъ узявъ коней?
Обдумавшы усе якъ слидъ, дидъ догадався, що выдно чортъ прыходывъ нишкомъ, а якъ до пекла не блызько, то значыть винъ и узявъ його коня. Дуже досадно було дидови, що не выдержавъ козацького слова и не устеригъ запорожця.