маты туды ставыла; визьмы йихъ та й пойижъ.
А у запичку саме кишка кошенятъ въ ту ничъ навела; не найшовъ Иванъ вареныкивъ, а налапавъ у запичку ти кошенята тай пойивъ йихъ за мисто вареныкивъ, а тоди вернувсь до жинкы та й лигъ спать.
Устала Хвеська утромъ, заглянула у макитру, ажъ вареныкы цили, отъ вона и пытае Ивана:
— Чы ты йивъ учора вареныкы?
— А вже-жъ що йивъ!
— Де-жъ ты йихъ узявъ?
— А отамъ у запичку! Ты-жъ сама мени сказала, щобъ я йихъ тамъ узявъ. Та яки вареныкы хымерни: слызьки-слызьки та щей дряпаютьця! Насылу йихъ пойивъ! Оце тильке визьму вареныкъ та-кусь його, а винъ — нявъ! Я його — кусь, а винъ — нявъ!
— Тю на тебе, дурный! Хиба-жъ то вареныкы?
— А то-жъ що?
— То кошенята, — мабуть кишка навела!
— Хи! А я думавъ, що то вареныкы таки! Тамъ йихъ було штукъ съ четверо, такъ я йихъ уси й нойивъ!
— Ой, Боже мій! Ой, лышечко! Якый-же ты дурный! Бижы-жъ скорише побань рукы та выполощы у роти, бо ты теперъ такый гыдкый, що до тебе и прыступыть брыдко!
— А де-жъ тутъ вода?
— Та отамъ у синяхъ на лави у глечыку.
