Коли вони сіли, начальник станції дужим рухом штовхнув човна, і той тихо посунувся по темній поверхні.
Гімназисти тулились до сестри Прісі, мов за браком місця, користуючись з того, що вчитель громадив, а начальник станції керував човном.
— Слухайте, соловейко! — крикнула Пріся.
Учитель перестав громадити, і всі слухали соловейка. Той високо підкидав свій пружний голос, і, коли він зникав у височині, чути було, як бренить мелодія по скелях та лунає гаями.
Сестра Пріся нервово засміялася, несвідомо відповідаючи на ці жагучі, прикличні звуки. Човен сунувся нечутно далі слідом за своєю куценькою тінню.
Наступну добу чергувала сестра Ганнуся. Коли вона роздавала хворим ліки, з нею ходив у біленькому халатці Антось. Мати брала його в покої, щоб він заздалегоди призвичаювався спокійно бачити людські страждання.
О дванадцятій годині сконав червоноарміець. Худий і довгий, він простягся на ліжку.
Явтух Куленко зміряв його мотузкою двічи, щоб не помилитись, та загадав своєму дядькові Микиті викопати яму на кладовищі. Потім він почав збивати труну з обаполів.
Коли незграбна труна була готова, Явтух запріг воли, якими звичайно возив воду, і потяг її до бараку.
— А ну, брязкотухи, поможіть нести! — звернувся він до покоївок.
Ті-ж огинались; їх найбільше лякало, що мрець з обличчя був цілком зелений.
— Маніжниці, — зневажливо промовив Явтух.
