проти нелюдського, мовляв, поневолення людей людьми.
Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих, —
пише в поезії „Марку Вовчку“ Шевченко, попережаючи своїм епітетом „обличителя жестоких людей неситих“ присуд присяжної критики. А ця з одного боку рівняла Марка Вовчка до знаменитого автора „Хатини дядька Тома“, виясняючи той фурор, що викликали були „Народні оповідання“ (Драгоманов); з другого — добачала в них „великія силы, таящіяся въ народѣ и разные способы ихъ проявленія подъ вліяніемъ крѣпостного права“ або ставила їм у заслугу не аби-яку те, що вони будили „сознаніе великой роли народныхъ массъ въ экономіи человѣческихъ обществъ“ (Добролюбовъ). Навіть з ворожого табору голоси з свого погляду справедливо оцінили твори Марка Вовчка, назвавши їх „мерзостно-отвратительными картинками“ за суворий присуд над панами „душевладѣльцами“. Я не знаю, кому саме цей епітет належить, бо вичитав його з статі Добролюбова, а він автора не називає, але конче вважаю потрібним його навести для характеристики творів Марка Вовчка, бо раз те, що огуда ворога иноді більшу ціну має, ніж хвала приятеля, а друге — епітет цей дуже добре з негативного боку малює те вражіння, що зробили на сучасників „Народні оповідання“. Це argumentum a contrario їхньої безперечно великої ваги, це добрий диплом, що видали авторові сами вороги реформи, — усі оті Скарятини й инші кріпостники à la блаженної пам'яти „Вѣсть“ аж до „нынѣ благополучно здравствующихъ“ „Гражданина“, „Московскихъ Вѣдомостей“ та инших темних, вохких та смердючих льохів, звідки раз-у-раз на все ясне пускають „шипъ по змѣиному”. Успіх першого дебюта Вовчкового був, значить, повний і, по правді кажучи, заслужений.
Сергій Єфремов.
