Перше все сподівались: молодий пан буде добрий, та й діждали собі доброго! Він був не дуже багатий, а жити пишно, у роскоші великій хотілось, по-панськи. Що йому до того, що люде було на ниві падають? Він собі то коней заведе таких, що як зміі, то коляску купить новеньку, то у місто поіде — там втратиться. А нам іще було кажуть сусідні панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б'ють так, як і великі пани — аби рука досягла); той кажуть було: „Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужиків треба і наук учити, і жалувати, і не знать що! Десь його мудро дуже навчено!“
А це справді — перше говорив, що й хати нові поставлю у три віконця, а потім, то й старі розвалились. Може його й на добре вчено, та мабуть панську істоту не переробиш.
Все село як за стіну засунулось: такі смутні всі, що сумно й глянуть. Тільки Горпина трохи веселенька: тішиться малою донечкою, то й про громадське лихо забуває.
Весела молодиця вже накололась на терня, але воно ще не роз'ятрило її ноги. Та от занедужала дитина, одпрошується Горпина од панщини, так де там: і її пан не пустив, ще й дитину звелів додому однести, щоб панщини робити не перебивала. Дитина сконала, а мати ума тронулась.
Друга кріпачка, удова („Два сини“) мала два сини; тішилась вона дітьми, доглядала, до розуму доводила, сподівалася вже невісточки, „як ластівочки, собі на втіху“. Та пішла її сподіванка за некрутами: стали на порі хлопці, то пан і віддав обох у москалі, там і загинули вони. Знов сама зосталась стара мати в убогій хатині. І, — згадує вона, —
|
тільки мені й потіхи, що коли присняться моі дітки: Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться. І як живіі вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітками та зіллями сидить, задумався… Прокинусь — пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько… Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю, — якось туманію, наче жива у землю вхожу. |
Ну, цій вже недовго ряст топтати, але ось — Одарка, що іще й літ не дійшла („Одарка“). Наглянув пан її, а він
недобрий був. Не тим би згадувати, та луччим ні за що.
У нас через річку хутір козачий вільний, то й козаки його стереглись, як огню, і обходили, бо тяжко іх кривдив; а що вже ми, крепаки, натерпілись від його, то нехай Господь боронить всякого хрещеного чоловіка! Було, як стрінеш його, то біжиш, не розглядаючи — чи гора, чи низ — аби розминутись. Найбільш його боялись дівчата. Не один