97
ждаючого мене під дверми. Прохоџали-смо-ся по обѣйстю замковім, старий своє, а я своє, він щось там билиниў о Татарах, а я тимчясом придивляўєм-ся; — від горбка стѣна найнижча, „тамтуда, казаў старий, наш Степанко не раз бѣгаў на вечерницѣ, а вертаў як кури другим опадом запѣли.“ — „Ваш Пан, мовлю до него, виберає-ся на вѣсѣлє.“ — „Правда до Семена, казаў конѣ сѣдлати, и що найжвавші хлопцѣ в цѣлім замку с собою бере, що-сь він на гадцѣ має... він чясами дурѣє... а може, може лише погуляти. — Не жаль бо то и погуляти на таким весѣлечку, дѣвчят як звѣзд на небѣ, а всѣ красні; а найкрасча Олена сама молода, як сам мовляў; лице в неѣ як соненько ранком, а очи як зірнички перед досвѣтом, голосочок як звіночок, а ноги вѣтрец легонькій, а руки снѣжок бѣленький, а сама як—як—гарная ланя. — Ту старому язик по кутках бѣгаў, закуку рѣчиў-ся и здаваў-ся молоднѣти.“ — — „Годѣ! не теряймо чясу, не нам о тім бесѣдувати, озваў-ся силѣний ватажко, „на конѣ! — Ванько є шестома у замок, забери що нам ся здасть, а що не возьмешь разом з замком най огнем сяде! не много там труду буде, однакож доведется якяк справишь. — А ти Семене поведешь нас на вѣсѣля, потаньцюєм з грабителями вражими синами. —
