матизував відомий російський педагог Зеленко «Квіти маленької Іди» Андерсена), беручи або свої власні вирази та слова, або ті, які їм подобалися в казці.
2) Можна драматизувати так званими силуетами (тіневий театр), коли діти самі виготовляють усю обстанову, діячів і лише виводять їх на акцію, говорячи за них, виробляючи з ними всі потрібні жести. Замість силуетів можна вживати ляльки. Такі театри маріонеток мали велике поширення в Чехії; по селах вони виставляли патріотичні твори, часто невідомих авторів для піднесення національно-патріотичного настрою. Такі театри мали б велике значіння й по наших селах і школах і робили б зрозумілішими такі твори, які заслуговують поширення, але занадто складні для непідготованого читача. Таким театром ляльок можна також виставляти не лише історичні епохові романи й поеми (Слово о полку Ігореві. Іліяду та Одисею й др.), а й географичні мандрівки Жюля Верна, Майн-Ріда, Емара та др. Звичайно при певних гарних умовах школа може зробити для таких же завдань працею старших учнів і маленький кінематограф.
3) Далі драматизація вже провадиться справжніми виставами, до яких готуються учні кількох класів: ставлять історичні драми, драматизують деякі літературні видатні твори. Тут уже улаштовується й кін і декорації, беруть на увагу естетичне вражіння, виконують твір дослівно, розуміючи вагу мистецького слова, виразу. До таких справжніх вистав инший раз додають реферати самих учнів, пояснюючи історичне та літературне значіння твору.
