й на більш довгий час. Треба виклика́ти чулість, симпатію у дитини, бо вона утворює моральне почуття, контроль над учинками, свідомість своїх обовязків до людей, санкцію поводження. Ця санкція не однакова у ріжних народів, по ріжних релігіях. Вона дається суггестією колектива, або авторитетом особи, або перейманням. Жадна дитина не родиться з готовою ідеєю морального обовязку, але чим жвавіше живе в ній почуття симпатії, тим міцніше й легше розвивається в ній почуття соціяльного обовязку, яке й мусить бути виховане соціяльною педагогікою. «Людина», — каже Наторп[1] — «стає людиною лише завдяки людській спільності: як би вона виростала цілком ізольовано, вона б впала в звірячий стан.» Людина не росте ізольовано і не росте просто обік одна з другою, але росте вкупі з людьми під ріжноманітними впливами, постійно реагуючи на них. Наука виховання не може осягнути своєї мети, коли не поставить собі провідною думкою, що виховання може провадитися лише в громаді, і науці належить лише вияснити відносини між соціяльним та індивідуальним вихованням. Усякий контакт з суспільством є поширення свого я, усе чому ми навчаємось від других, то й є та образуюча спільність, на грунті якої виховується розум і воля. І тут утворюється не однобоке приймання чужого, а обмін — хто бере, той і дає; навчаючи, ми самі даємо, виховуючи, ми й самі виховуємось.
Власне я виявляється у дитини при всякому новому її утворенні, вона з своїм ростом
- ↑ Наторп — автор «Соціяльної педагогіки», одного з найкращих дослідів на цьому полі.
