потребу заховання звука ґ, бо цей звук часто віддається в тих чужих мовах: у мові французькій звуком ж, в італійській звуком дж, а в еспанській звуком х. А всі ж ті мови мають і звук ґ як і латинська мова.
Чи не йти й нам слідом за народною фонетізацією таких слів і там, де вимовляють: римлянин ґ, француз ж, італієць дж а еспанець х — не вимовляти ні першого, ні другого, ні третього, ні четвертого, а наше пяте, себ то г?
Можуть на це сказати, що вище наведена паралель сюди не стосується, бо коли, напр., римлянин вимовляв арґентум, а вимовляють тепер: італієць ардженто а француз аржан, то ні для італійця ні для француза то слово не є чужомовне, воно є спільного коріня для всіх їх, тільки вимова його здіференцувалася ходом розвитку мов, анальогічно як у словянських мовах: українець каже нога, а москаль і поляк ноґа. Але можна взяти ще иншу анальогію.
Еспанська мова є мова романська і грецькі слова, що в неї ввійшли, безперечно є їй чужомовні, отже еспанська[1] мова, маючи звук х і дуже люблячи вживати його, в тих словах латинського коріня де в латинській мові були звуки ґ або й, тим не меньше в тих грецьких словах звук х міняє на звук к.
Так саме, мені здається, повінні ми згідно з народньою фонетикою в чужоземних словах замісць звука ґ вимовляти й писати звук г. На мою думку звук ґ треба вживати в нашій мові тільки в таких випадках: 1) у тих народніх словах чи тих чужомовних, що давно ввійшли в народню мову з звуком ґ, як слово ґрунт, 2) у тих власних іменнях чужонародних, які не вживаються в нас, напр , Ґастон, Марґо, 3) у тих іменах, що вживаються й у нас, коли вони надаються не українцеві, і тоді не тільки вживати в їх звук ґ, як що в
- ↑ Точна транскрипція назви краю буде Еспа́нья, а не Іспанія і не Еспанія. Але назву породи овець і вишень „шпанка“, здавна українізовану з початковим ш, так і треба залишити.
