тих іменах він вимовляється в відповідній мові, але й транскрипцію цілого ймення робити як найближчу до тієї мови; значить вимовляти й писати Ґреґуар, коли мовиться про француза, а не Грегуар і 4) ще в деяких небагатьох словах, де перед звуком ґ є склад із звуком г, щоб уникнути тяжкої до вимови какофонії: гіґієна, гіґроскоп. У слові ґанґрена краще заховати обидва ґ чужої мові для консеквентности, тим більше, що народ чудово вимовляє початкове ґ в словах ґанок, ґава.
До речі тут нагадаю, — хоч це й не стосується до правопису чужомовних слів, що деякі ймення родинні українські теж треба писати й вимовляти через ґ — Довґело, Ґалаґан, Недриґайло.
Із звуком ф маємо справжню трагедію для нашого центрального, найкращого фонетично діалекта, котрий я зву нашим тосканським діалектом. На жаль той діалект, хоч має фонетіку цілком подібну до тосканської в Італії, тільки багатшу за неї на кілька звуків, тим найголовніш і відріжняється від неї, що не має саме того звука, з котрого починається слово фонетика. Наша Тоскана не вимовить ні фонетики, ні фуґа ні дифтерита, ні графа, а скаже: хвонетика, хуґа, діхтерит, грап. Та здається й на більшій частині української території звук ф зовсім не вимовляється в народі; замінюються він, як видно з попередніх прикладів, звуками х, хв і п (останнє звичайно на кінці слів і рідко спочатку — грап, штрап, Пилип). Пояснити таке явище треба мабуть великим консерватизмом мови і тим, що й у давній словянській мові, з котрої витворилась наша, звук ф вимовлявся тільки в словах позичених з грецької мови, а може й не вимовлявся, а тільки писався в тих словах.
Як же нам бути зі звуком ф у чужомовних словах? Коли стояти на тому, щоб фонетика нашої загальної літератур-
