українські казки“ Іська Материнки, себ-то Бодянського (1835), „Чари“ Тополі (1837) і кілька книжок „Украинскаго Сборника“ Срезневського, що містив між иншим ненадруковані до того твори Котляревського — „Наталка-Полтавка“ і „Москаль-Чарівник“ (1838 і 1841).
Зате вже з 30-х років починає на перше в українському видавництві місце вибиватись Харків. Харків, з його першим на українській території університетом, збирає до себе вже цілий гурток „любителів“ українського слова та письменників; він же робить і перші спроби місцевої преси як журнального типу („Украинскій Вѣстникъ“ і ин.), так і в формі модних тоді збірників-альманахів: „Утренняя звѣзда“ Петрова (1834), „Запорожская Старина“ Срезневського (1832–1838), „Сніп“ О. Корсуна (1841), „Молодик“ Бецького (1843–1844) „Южный Русскій Зборникъ“ Метлинського (1848). В Харкові ж друкують свої твори окремо Квітка-Основ'яненко, Костомаров, Метлинський, Шереперя-Писаревський і инш. І рівняючи до Харкова, тодішній Київ стоїть далеко позаду, давши тільки одиниці з вартих уваги виданнів: згадану вже „Україну“ Куліша (1843), „Сборникъ украинскихъ, пѣсенъ“ Максимовича (1848), „Байки и прибаютки“ Боровиковського (1852) та „Народныя южнорусскія пѣсни“ Метлинського (1854). Про инші міста з погляду українських виданнів можна й не згадувати, бо рідко де та й то хіба вряди-годи виходила десь українська книжка, яка очевидно навіть не могла знайти свого читача й гинула в безвісті цілком непривітана.
Отже бачимо, що цілого півстоліття з гаком (1798–1855) українська книга була з'явищем цілком випадковим, екзотичним, залежачи що-до своєї появи од таких мало-надійних причин, як своєрідне любительство та пієтизм до рідного слова, як випадкове перебування того чи иншого „любителя“ в одній з столиць. Хіба тільки Харківські літературні заповзяття дуже здалека нагадують трохи ніби вже зародки якоїсь систематичної на видавничому ґрунті роботи, та й то вони не розгорнулись на всю широчінь і занепадають разом з ширшими національними заходами 40-х років. Річ у тому, що саме тоді українська книга напоролась, уперше в новому столітті, на ті ж таки перепони, що занапастили були вже наше письменство й видавництво XVIII віку. Голосний процес Кирило-Методієвського брацтва (1847 р.) закінчився, як відомо, забороною писати учасникам того процесу, найвизначнішим тоді українським письменникам — Шевченкові, Костомарову і Кулішеві, й винищуванням вже надрукованих їхніх творів. Проте й цього мало було для Миколаївського режиму. Він згадав давній, ще Петрів принцип — „книг никаких… не печатать“ і виступає з загальними проти українського письменства заходами. Цензура, і так надзвичайно причіплива та дріб'язкова, дістала наказ особливо пильнувати українських творів, жадним способом „не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству“. Як на ті часи, це був сигнал до винищення української книги, і коли додати до його ще й натуральну, під вражінням Кирило-Методієвської справи й тяжкої на її учасників кари, депресію серед української публіки — то не здивуємо, що слідом за 1847-м роком українське видавництво мало не цілком завмирає. До самого кінця Миколаївського царювання тяглася ця мертва порожня смуга, яку Драгоманов мав повну рацію згодом охрестити як „перший антракт“ в історії українства. Цим антрактом і кінчається перший у новішій історії української книги період.
Початок нового періоди можна датувати 1856-м роком — роком видання першого тому Кулішевих „Записокъ о Южной Руси“. Ми-
