что мои родные братья и сестры, о которыхъ мнѣ было тяжко вспоминать въ своемъ разсказѣ, до сихъ поръ крѣпостные. Да, м. г., они крѣпостные до сихъ поръ!“ Приїздячи до рідних околиць, Шевченко раз-у-раз єднався з кріпаками, воліючи бути з ними, нїж в одному товаристві з „душевласниками“; до нас дійшли зворушливо-сердечні спомини про його тих простих людей, що чули в поетові свого приятеля найщирішого та невтомного оборонця, який раз-у-раз про їх думав і їхньою долею болів. По смерти Шевченка серед народу по рідних сторонах цілі легенди виросли про його піклування за свій народ під'яремний. Одна з тих легенд, що й досі живе серед селянства, переказує дуже популярну чутку, що поет і не вмірав зовсім, що замісць його когось иншого поховано, а він тільки не хоче виявляти себе перед людьми аж поти, поки „справжня воля“ не прийде: тоді, разом з нею, й Шевченко з'явиться, щоб дати лад людям і зробити порядок у народньому житті. Воля і Шевченко — це, можна сказати, неподільні розуміння в народньому світогляді, і твердо в йому й на-віки врізьбилася думка, що Шевченко й був тим, хто людям „волю писав“. По селянських хатах на Україні не рідко побачити характерне поличчя-портрет поета в простому кожусі й шапці, поставлений разом з „богами“ на покуті; так само не рідко знайти і його „Кобзаря“, захованого як скарб найдорожчий на дні прадідівської скрині загорненим у сувій доброго полотна. Не зовсім може ясно й свідомо, але надзвичайно влучно і цілком справедливо народ оцінив свого геніяльного заступника: боротьба з кріпацтвом таки й справді була першою й най-
