більшою справою в житті Шевченковім. Добрий та лагідний — Шевченко зовсім иншим робився, коли мова мовилась про заступників та оборонців кріпацького ладу. Він увесь тоді напружувавсь, серце запалювалось, очів огнем брались і всю глибоченну назневисть своєї страдницької душі до одвічної неправди виливав він тоді у вогневих словах своїх пісень, ні на кого не зважаючи, ні осіб, ні становища не милуючи. Безнадійно хворий, стоючи вже на божій дорозі перед лицем таємничої вічности, накидає він тремтючою рукою останні свої могучі закиди проти „людей неситих“ і в оборону „малих отих рабів німих“, неначе поспішаючись усе виявити, що наказувало йому велике його серце. На смертельному ліжку нетерпляче роспитує про справу з селянською реформою, журиться і побивається, обертаючись од надії до непевности й остраху за долю рідного народу. Як знаємо, тільки тиждень перед смертю Шевченка великий акт визволення підписано, але й тут доля немилосердно собі з поета зажартувала: оповіщення маніфесту одкладено, і Шевченкові так таки й не довелось побачити його на власні очі, щоб промовити своє „нині отпущаєши“[1]. Як Мойсей — помер і він на порозі землі обітова-
- ↑ Як-раз 19 лютого до недужого поета навідався один з його знайомих, Черненко. Шевченко стояв біля вікна, спершись обіруч на стіл; він був збентежений, очі й вид увесь виявляли нетерпляче дожидання. Скоро Черненко увійшов до його, замісць звичайного привітання Шевченко кинув: „Що — є? Є вже? Є маніфест?“ — і глянувши в вічі Черненкові, зрозумів відповідь. „Так нема? Нема?… Коли ж воно буде?“ І загнувши прикрим словом, Тарас закрив лице руками і впавши на ліжко, заридав. (О. Кониський — Т. Шевченко-Грушівський, т. II. Львів, 1901, стор. 373).
