ної… Усе життя й діяльність Шевченкові дають, коли по правді говорити, такий тяжкий акт обвинувачення проти системи пригнічення й самовправства, що ледве чи можна другий такий і знайти, рівний своєю силою, цілістю й безпосередністю. І глибоченний сенс криється в тому, що роковини визволення з неволі кріпацької одбуваються поруч роковин смерти нашого поета, сплітаючи в одну неподільну цілість згадки про великий акт соціяльної справедливости і про великого борця за ту справедливість. Пам'ять про Шевченка на-віки цим сплелася з найкращою стороною його літературної й громадської діяльности.
Коли вийшов Шевченко на літературну ниву, відроджене в XIX в. українське письменство вже перебуло першу — организаційну, скажу так — добу свого розвитку. На чолі його стояли такі визначні таланти, як Котляревський, Артемовський-Гулак, Квітка, Костомаров, Метлинський та ин., що зразу взяли певний тон що-до справ дійсного життя, які тоді долягали людям на Україні. Глибоким демократизмом віє од цих початкових сторінок молодого письменства, і такий напрям запанував у йому традиційно аж до останніх часів. Мовою кріпаків, поневоленого народу, заговоривши, воно, оте „мужицьке письменство“, повинно було, певна річ, говорити й про те, що найдужче боліло народ — про його муки, потреби та інтереси. І воно про це говорило. В письменстві, таким способом, Шевченко знайшов потрохи, деякою вже мірою, підготовлений ґрунт, щоб кинути в його найкраще насіння української думки. Та не вважаючи на цю спільність у настроях Шевченка з
