5-го квітня року 1847-го на Дніпровому перевозі арештовано „свободного художника“, Тараса Шевченка. Арештовано саме тоді, коли він поспішався на весілля до свого приятеля Костомарова, де мав бути за боярина. Перед Шевченком тоді вже широко стелилась життьова дорога: він саме одібрав посаду в київському университеті, а з другого боку — всміхалась йому перспектива поїхати за кордон, щоб повчитися й подивитись, як там на волі живуть люде. І от у весільному настрої й убранні поведено Шевченка до „ігемона“, а згодом опинився він і під замком, спершу в Київі, а потім 17 квітня — у Петербурзі, в тюрмі при „III-мъ отдѣленіи“, звідки вийшов 31 травня — тільки не на волю, а під червону шапку московську…
Контраст величезний. І тим більший, що лихо впало на Шевченка, як грім з ясного неба, коли ніхто його не передчував і не сподівався. Цікаво отже простежити, як стрів Шевченко несподіване лихо й як відбивсь на його психиці отой контраст між весільним, скажу так, настроєм та тюремною дійсністю. Перші хвилини несподіваного лиха звичайно бувають і натяжчі, — як же їх стрів наш Кобзарь і чи прибили вони додолу його міцну, кремезну вдачу?
