надій до цілковитого їх зруйновання — і так мало, з першого погляду здається, сліду кинуто з тих переживаннів у біографичному матеріялі. І, звичайно, з тих переказів, що я тут подав, не можна було б уявити собі до ладу духового стану Шевченка під час руйнування усього життя, коли б він сам не покинув нам найкращих документів про свої переживання — тих документів, що вводять у самий осередок його тодішньої психики й показують безпосередно самого Шевченка таким, яким він був тоді, за ґратами в Петербурзі. Цими документами можуть нам бути оті 13 поезій, той разок дорогоцінних перлин поетичних, під яким стоїть красномовна дата: „1847. Петербург, у цітаделі“. При світлі цього, скажу так, поетичного щоденника зовсім иншим покажеться нам духовий стан його автора, поезії виразно малюють ту страшну трагедію, що під маскою спокійної безжурности та безтурботности відбулася з Шевченком за той короткий час.
А втім — з першого погляду не всі навіть. Більшість із тих тюремних поезій — вісім з тринадцяти — навіть не нагадують нічим, що вони народились під замком, за ґратами. Прорветься звичайна у Шевченка сумовита нота, забренить тужливий акорд, але все це так далеко, здається, від тюремних обставин, що не глянувши на дату, зроду-віку не скажеш, дѐ їх написано. В иншому місці поет дасть хиба тільки коротеньке натякання, як от у цих чудово-гарних словах:
|
Не спалося, — а ніч як море… |
