За дитячих літ Шевченка ще живі були в його рідному селі з околицями спомини про події останнього повстання на правобережній Україні — гайдамаччини і йому, малому, „не раз довелось за титаря плакать“, слухаючи з свого куточка оповідання про старі часи, старі неправди. Такі сльози дитячі не присихають без сліду, а засівають перші зерна не дитячих вже питаннів про світ, людей та стосунки людські. Шевченко й сам опісля згадує ці моменти, коли повстали не дитячі запити в малій голівці.
Давно те минуло, як мала дитина,
Сирота в ряднині — я колись блукав
Без свити, без хліба по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки — малими ногами
Ходив я та плакав та людей шукав,
Щоб добру навчили…
(„Гайдамаки“, епілог).
Людей сироті не було — були кати: була люта мачуха, що знущалася з сироти; був дядько Павло — „великий катюга“; був дяк-учитель — перший деспот, що, як сам Шевченко в автобіографії пише, „поселилъ во мнѣ на всю жизнь отвращеніе и презрѣніе ко всякому насилію одного человѣка надъ другимъ“; був другий учитель-маляр, що замісць науки виварював тільки воду з хлопця тяжкою роботою; був ще один учитель-хиромантик, що не вагався прогнати цікавого хлопця, бо на його долоні не доглядів кебети „ні до шевства, ані до бондарства“; був пан, що держав майбутнього поета за козачка в своїх горницях, ставив йому в повинність „только молчаніе и неподвиж-
