царя! Є думка на пам'ятнику тисячоліття Росії показати в барельєфі людей, що своїми великими вчинками сприяли славі держави Російської, і між ними поставлено Тараса Шевченка. Наші літератори умудрились („умѣли“) надати цій особі якогось то блеску, якого вона цілком не варта. Літературна вартість цієї нікчемної людини („ничтожнаго человѣка“) складається з скількох малоросійських пісень та повістей, написаних старовинним малоросійським наріччям, якого тепер мабуть ніхто й не розуміє (!). Не думаю, щоб пісні ці та повісти справді могли сприяти славі Росії, а тим часом Шевченкові приятелі, малоросіян чоловіка з п'ять-шість, встигли надати його нікчемному „стихотворенію“ (sic) такої ваги й так запевнити правительство, що їхня думка про це — то думка усього громадянства, що втягли образ („ликъ“) Шевченків на пам'ятник тисячоліття. — Шевченка я знав особисто, але ніколи не мав з ним ніякого (!) діла, отже смію думати, що мій присуд про його буде безсторонній. Про першу половину його життя прочитайте у його некролозі, — звідти побачите, що це був син селянина, що всяка заохота („принужденіе“) до науки та праці була йому важка і ввесь молодий свій вік він опровадив у волоцюзстві, піяцтві та злодійстві. Якось навчився він малювати, але як малював? Я його малюнки бачив, це миші кота ховають (?). Проволочившись по світах до 30 (!) років, прибув він до С.-Петербургу й здобув прихильність небіжчика графа Вєльгорського та Жуковського, цю прихильність здо-
