Сторінка:Сергій Єфремов. Шевченко. 1914.pdf/182

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

бути було не трудно, вони, пошли їм Боже царство небесне, в чистоті і доброті сердець своїх, немов жива ще Тетяна Борисівна Потемкина, в кожному поганцеві („мерзавцѣ“), навіть у кожнім розбишаці бачили тільки нещасну людину й через те за його клопотались. Вєльгорський та Жуковський прихилили небіжку царицю Олександру Федоровну і всю царську родину, щоб зібрати якусь суму на викуп Шевченка з кріпацтва. Цариця зробила йому таке добро і як же він оддячив своїй добродійці? Р. 1847 викрито серед деяких малоросіян змову проти правительства, вони намірялись одірвати (!) Малоросію од Росії. На чолі змови стояли: Гулак-Артемовський (sic), людина дурна, але багатирь, то, виходить, змовцям користний, запеклий слав'янофил, що нікого, опріч Кирила та Мефодія (!) не шанував, потім Куліш і надто (!) його дружина, Андруський, Костомаров, Шевченко і ще не пам'ятаю хто. Ці панове хотіли зробити з Малоросії самостійну державу й вернути („отодвинуть“) її до часів гетьманщини та гайдамаччини, тобто до часів розбишацтва й грабунку, раз-у-раз користних людям безхатнім. Переглядаючи папери цих панів, знайдено в Шевченковім портфелі погано зроблені найнеморальніші малюнки, здебільшого карикатури на осіб царської фамиліи, а особливо на саму царицю, і найнепристойніші вірші на її величність. Коли запитано Шевченка — що це? — він одказав: „змилуйтесь, більш не буду!“ Князь Орлов прозвав їх товариство українофилами і року 1847 їх позасилано в усякі далекі губернії.