Теперішній царь помилував Шевченка, він вернувсь до Петербургу й покинув пити, бо (!) допивсь до водянки й помер. Треба було бачити Шевченка, уявіть середню на зріст людину, досить огрядну з обличчям запухлим од піяцтва, уся його бридка зверхність („отвратительная наружность“) — була найгрубіша та неотесана, розмова мужицька, в путящому домі сором було б його за дворника держати, і от цього чоловіка встигли українофили виставити за славу, честь і окрасу Малоросії і ніби з громадської згоди образити й забруднити його образом пам'ятник тисячоліття Росії.
- Як би за таких оказій попереду, ніж востаннє рішати, звелено було обертатись до III одділу царської канцелярії, щоб довідатися, мовляв, про всі таємниці („подноготной“), то наші рифмоткачі (sic) не могли б так перекручувати правду й так нахабно одурювати уряд.
- Я певен, що як-би царь це знав, то звелів би зняти оцю грудку болота з ясного, чистого обличчя Росії й натомісць посадити якусь достойну особу, яких Малороссії не бракує[1].
Ось тут вилилась уся жандармська философія, етика й правдолюбність. „Отецъ-командиръ“, що звик мати справи з літераторами Булгаринського типу, певна річ, мусів ненавидіти Шевченка, що не забував про своє людське достоїнство навіть у лабетах „III-го отдѣленія“ та його достойного начальника. Зненависть так і б'є з оцих огидних рядків, а разом і щире дивування, що образом „мужика“
- ↑ „Голосъ Минувшаго“, 1913, III, 169–171.
