був поновити видання, то рукопис опинився в архиві „III-го отдѣленія“, а сам автор — далеко-далеко за межами України… Книга пропала:
Ужъ была
Совсѣмъ готова — вдругъ пропала!
Пропала та й годі!… І от з того часу та аж до останнього року вона не могла вийти на світ цілою, — такою, як хотів її сам автор бачити.
Відомий бібліограф український М. Комаров у своїй праці „Шевченко въ литературѣ и искусствѣ“ (1903) нарахував щось з 80 виданнів „Кобзаря“ й окремих творів Шевченка; з тих виданнів на два десятки набереться самих збірників поезій Шевченкових. І все-таки аж до останнього часу ми не мали цілого „Кобзаря“: книга пропала була й ось тільки тепер вона знайшлася.
В Росії кожне видання „Кобзаря“ вимагало страшенного клопоту та заходів не аби-яких з цензурою, не кажучи вже про те, що деякі твори, і між їми найкращі, були цілком з цензурного погляду безнадійні за старих часів, так що й починати з ними нічого не можна було на легальній дорозі. Вже друге видання „Кобзаря“, що вийшло р. 1860-го в Петербурзі, на превелику силу проскочило через „кавдинські тіснини“ цензури, і то тільки через те, що клопотались за його „сильные міра сего“, та й то в покаліченому вигляді. Цензор позамазував був спершу навіть такі вірші, як „Думи мої, думи“, бо хоч і не було в них нічого, мовляв, „предосудительнаго“, але вся ідея їх була ворожа „сліянію Малороссіи съ Великороссіей“[1]! І деякі вірші, напр. частини навіть з
- ↑ Ол. Кониський — Тарас Шевченко-Грушівський, Хроника його життя. Т. II, у Львові, 1901, стор. 331.
