„Катерини“ так таки й не увійшли до того видання. Через сім років (1867 р.) з'явилося, теж з великими перешкодами, видання „Кобзаря“, так зване Кожанчиківське — до речі, єдина безцензурна книжка українською мовою, що вийшла за старого ладу. Це видання повніше за попереднє, проте й воно дуже неповне: усе, що хоч трохи здавалося з цензурного погляду непевним, мусіло, як писано в передмові, „зоставатися до иншого часу“. Дальші видання, дозволу на які не можна було допроситись часом цілими десятиліттями, були тільки передруками з Кожанчиківського, иноді навіть ще більш повкороччуваними. Так, у 90-х роках цензура так була покалічила „Кобзаря“, що його просто не можна було друкувати і тільки по довгих клопотах пощастило задержати хоч те, що було попереду вже дозволено. Покалічений, пошматований, з промовистими рядками цяток замісць тексту, з прогалинами, замісць цілих пієс — „Кобзарь“ десятками тисяч примірників росходився по Україні. Це була, як по правді казати, тільки частина „Кобзаря“, а ціла книга — пропала і тільки потай, у рукописах, можна було читати такі твори, як „Сон“, „Кавказ“, „Марія“ й багато инших. І з власного досвіду я знаю, як багато знаходилось людей, що ночами переписували дорогі рядки чи то з иншого рукопису, чи з женевського або пражського видання, як що його якимсь щасливим вітром принесло до рук. В 80–90 роки сила таких „списків“ ходило по Україні, завертаючи від друкарського станка книжку до тих часів, коли „книжноє списаніе“ було не тільки милою Богові справою, але й єдиним способом ши-
