рити твори письменства. Звичайно — анахронизм, але дорого коштував він українському письменству й просвіті на Україні.
Коли в Росії була „пропала книга“ через непереможні сторонні обставини, то не знайдено її ще довгий час і за кордоном, де ті обставини сили не мали. Сталось це вже через власну „обивательську“, мовляв, цензуру, що старанно обчищала Шевченка од „неморальних“ та „радикальних“ думок і калічила його немилосердно, щоб догодити середнєвічним поглядам закордонного українського громадянства в Галичині. Власне два тільки видання „Кобзаря“ — женевське Драгоманова та пражське київської громади — не підлягали отій „обивательській“ цензурі й давали Шевченка такого, якого тоді можна було дати, вважаючи на необробленість фактичного матеріялу, брак автографів, то-що; усі ж инші видання, особливо галицькі, часто калічили Шевченка не згірш за російську цензуру, хоч і в инших частках. Таким чином книга і тут була пропала й історія цього другого запропащення така цікава, що годиться пригадати з неї хоч декілька епізодів. Вони дуже нагадуватимуть ту сумну історію, про яку росповів колись Г. Успенський у нарисі „Книга“: як там „извѣстнѣйшій мореплаватель Кукъ, погибшій на Сандвичевыхъ островахъ, вторично погибъ въ трясинахъ растеряевскаго невѣжества“, так і тут „Кобзарь“ Шевченків, покалічений цензурою російською, обчищений од „неблагонадежныхъ" думок і позбавлений тим свого змісту найкращої частини — вдруге підпав такій самій варварській операції од руки галицького громадянства за свою
