ної спілки, — братчики згадали в своєму статуті: великоросів, українців, поляків, чехів, лужичан, ілліро-сербів та болгар. Кожен народ, як домагалися братчики, повинен мати „правленіе народное“, складаючи окрему республіку („Рѣчь Посполитую… не слитно съ другими“) і порядкуючи всіма своїми справами самостійно й незалежно від инших: „чтобы каждый народъ имѣлъ свой языкъ, свою литературу, свое общественное устройство“. За орган федерального уряду мав був правити сейм („славянское собраніе“), складений із послів од усіх згаданих народів, — до його компетенції належали б спільні справи. У кожній республіці на чолі екзекутивної власти мав стояти обраний на час „правитель“; так само виборним і так само на час мав бути й „правитель" цілої федерації. Далі на прапорі брацтва стояла загальна рівність і однакове для всіх громадян право, воля особи й віри, скасування всяких станових привилеїв, а надто „искорененіе рабства и всякаго униженія низшихъ классовъ“, загальна народня освіта, вселюдне право виборче, виборність чиновників і т. и. Що-до способів на таке перебудування громадського ладу на свій ідеал, то за найбільш відповідні вважали братчики — виховання молоді, росповсюдження серед народу освіти й літератури, і взагалі мирну пропаганду своїх ідей „сообразно съ евангельскими правилами любви, кротости и терпѣнія“, підкресливши спеціяльно, що єзуїтське правило: „цѣль освящаетъ средство — общество признаетъ безбожнымъ“. Гостріше, нїж статут, скдадені були прокламації, особливо — до „братьевъ великороссіянъ и поляковъ“. І коли статут характеризував загальну по-
