Шевченкового“, ізданого в Празі 1876, котрий „Просвіта“ з таким запалом межи молодіжжю розпространяє — і убідиться ч. редакція, скільки там богохульних єресей і нігілістичеської гнилі“.
Нагадавши, що з його не тільки „русин, но і священик заразом“, автор наведених рядків цитує „єресі“ з „Івана Гуса“, „Світе тихий“ та „Марії“ й заявляє наприкінці, що „треба в самій річі діло неучтивих (sic!) людей в належнім світі представити і здискредитовати, бо гидра погана (!) піднесе ще з більшою гордістю голову свою“.
Ця оригинальна, щоб не сказати гірше, критика на Шевченка од „не тільки русина, но і священика заразом“ викликала кілька відповідів з табору народовців, великих прихильників та поклонників Шевченка. Але пожалься Боже, що́ то за відповіді були! Страх перед „богохульними єресями“ та „нігілістичеською гниллю“ не згірше проступає з тих ніби апологій великого поета перед уніятськими фанатиками. „Правда“, напр., писала, що Шевченко, мав право не знати догмату „неомильности папи“, що він писав „Марію“ в 1859 р., себто раніше, ніж Пій IX сотворив догмати „таинственного воплощенія“ і т. п. Один з визначніших народовців, Желехівський, викручувавсь тим, що коли Шевченко виступає проти папи та єзуїтів, то ще „годі йому, яко православному, взяти за зле“, до того ж усі такі місця, або, як Желехівський дотепно висловився, „мрачні уступи“ й не мають великої ваги, бо „писані тоді (!), коли дух Шевченка тяжкою неволею вже зломлений був“… Так само невдатно викручувались і инші народовці, пристаючи на те, що усього Шевченка
