таки справді не можна давати молодіжі й народові — так як не можна давати й біблії, що треба з „Кобзаря“ робити вибірки для „не посвященних“, лишаючи цілого „Кобзаря“ тільки для „спеціяльно студіюющих“ українське письменство[1]. „Гидра погана“ з сторінок „Кобзаря“ ввижалася прихильникам Шевченка однаково, як і ворогам його.
І от у Галичині теж „пропала книга“, мов той бідолашний Кук Успенського, що вдруге загинув „въ трясинахъ растеряевскаго невѣжества“… Появляються покалічені, обчекрижені, всякої вже „неморальности“ позбавлені видання творів Шевченка і в такому „облагороженому“ вигляді Шевченко дуже мало скидається на того справжнього „неучтивого“ Шевченка, що такий нам дорогий як-раз отією „неучтивістю“ своєю. І можна сказати, що до видання „Поезій Т. Шевченка“, зробленого р. 1902 львівською „Просвітою“ під редакцією д. Ю. Романчука, в Галичині, так само не було путящого „Кобзаря“, як і на Україні. Та й це видання викликало протест у де-яких кругах галицького громадянства. Ось полюбуйтеся, напр., з резолюції одного духовного „соборчика“ р. 1902-го.
- Общество „Просвіта“ въ Львовѣ издало полное собраніе сочиненій (sic!) Шевченка. Въ томъ изданіи помѣщены стихотворенія: „Великомученице-кумо“, „Марія“, „Іван Гус“ и др., которые содержаніемъ своимъ сопротивляются (!) религійности и нравственности… Чтеніемъ поэзіи Шевченка, нерелигійного и ненравственного содержанія, розвращается школьная моло-
- ↑ Див. у Драгоманова — „Шевченко, українофили й соціялізм“, Львів, 1906, стор. 15–21.
