жуваний передплатою священиків, глузує собі з основних засад віри і церкви. Що ж на це всі ті священики? Чи не повинні собі раз уже сказати про редакторів „Діла“: quousque abutere patientia nostra?“ (Лозинський, стор. 8) — і, розуміється, зректися передплачування газети. Вже з того, як ставить „Руслан“ питання про „основні засади віри і церкви“, переводючи їх кінець-кінцем на передплату — видко, що йому власне байдуже і до віри і до церкви, а не байдуже до самої передплати. І той галас, що зняли коло цього дрібного інцидента клерикали, показує, що справді маємо тут діло не так зображеним релігійним почуванням, як з чисто політичними ходами на знищення політичного супротивника.
За „Русланом“ піднялися й инші чорні фаланги. Якийсь о. Щепкович видав у Станиславові брошюру, а в ній пішов ще далі. „Во ім'я правди“, як охрестив автор свою брошюру, йому вже не досить обвинувачувати д. Лозинського й редакцію „Діла“ за „найплюгавіші єресі і богохульства“: він бабрається в інтимному житті своїх супротивників і сміливо промовляє, що „ті всі єретичні хули мають служити для „Діла“ в цілях управнення (!) розпусти“ (стор. 13). Брошюра о. Щепковича запопадливо розсилається, з наказу духовної власти, між духовенством; на соборчиках воно виносить більш-менш грізні протести проти „Діла“ та автора ювилейної статті, а миролюбний „Руслан“ усі ті документи зберегає для історії на своїх сторінках. А в зв'язку і разом з цим іде завзята агітація за те, щоб духовенство прилучалось до „Християнсько-суспільного союза“, щоб християн-
