ська публіка покинула своєю передплатою піддержувати „мерзенне плюгавство“, а обернулася з своїми грішми туди, де „плюгавством“ не пахне… Достається, певна річ, по дорозі й Шевченкові за його „соромний поемат“ („Марію“). То тут, то там духовенство колективно ухвалює визначити спеціяльні одправи по церквах „для перепрошення (!) так тяжко зневаженого Христа і Його Пренепорочної Богоматері“; лунають голоси про те, що духовенство повинно бути поставлене на чолі всієї національної культури нашої, взяти її під свій догляд та цензуру. І характерно вельми, як зазначає д. Лозинський, що вся ця оргія клерикалізму відбувається без жадних протестів од світської інтелігенції… „Ця клерикальна реакція, — пише д. Лозинський, — яка наступила після того, як через кілька літ здавалося, що наша суспільність творить один поступовий табір, повинна бути для нашої вільнодумної інтелігенції наукою на будуче. Стоячи в перших рядах національної боротьби, віддаючи їй усі свої сили, вільнодумні елементи нашої інтелігенції думали, що їх праця, їх заслуги для справи національного визволення народу є достаточною запорукою, здобуватиме в нашій суспільності що-раз більше право горожанства. А тим часом на здобуваних ними позиціях укріплялися елементи, яких панування в суспільності рівнозначне з консервативно-клерикальною реакцією“ (стор. 43–44).
В цьому власне й лежить уся вага справи, небезпека не тільки для демократизації нашого життя, а й для чисто-культурного розвитку українського народу. Візьмемо хоч би цей похід проти
