маров доводить, чому саме освіту треба народові давати народньою мовою. „Не знаю, — каже він, — як хто инший скаже, але мені здається, що поки українською мовою („на южнорусскомъ языкѣ“) не ширитиметься наука, поки мова цяя не зробиться знаряддям вселюдської освіти — доти з усіх наших писаннів цією мовою буде блискучий пустоцвіт, і нащадки в них бачитимуть наслідки примхи, бажання передягатися для розваги з сюртука в свитку й пояснятимуть їх більш модою на народність, анїж любов'ю до народу. Гірка правда краща за солодку брехню. Хто любить свій народ — хай же любить його не по-донкихотському, не думками, а серцем та ділом, хай любить не абстрактне розуміння народу, а самий народ, який він єсть, якого можна спізнати; нехай любить живих людей, що належать до народу, й шукає насамперед того, що йому користне й потрібне. В сфері своєнароднього слова ми ніякої иншої користи дати народові не зможемо, як тільки зробивши це слово знаряддям вселюдської освіти. Народ повинен учитись, народ хоче вчитися, коли ми не дамо йому способу вчитись рідною мовою, він чужою вчитиметься, і наша народність загине разом з освітою в народі. І чи ми тоді матимемо право жаліти за нею? Що краще: чи бачити народ у темноті, та при своїй народності, чи освіченим, але позбавленим своєї народности? Певна річ, вибіраючи з цього, доведеться пожертвувати народністю. Та на віщо ж непотрібні жертви робити, коли можна одно з другим помирити, коли це буде й по правді, й по справедведливости“? І по цій передмові Костомаров дає свою програму народньої початкової освіти та по-
