ни річ, як релігія, але тягнуть до суду й погляди Шевченка на кохання, і не тільки тягнуть, а тут найбільш і шукають доказів на те, щоб довести „неморальність“ та „розпусту“ великого українського поета. Такі обвинувачення, правда, не вперше тепер лунають: галицький клерикалізм, з одного боку, та жандармську сором'язливість з другого — давно вже непокоїла „неморальність“ Шевченкових творів. Уніятське духовенство — правда, не все — в Галичині та Орлов з Дубельтом у Росії ще десятиліття тому проголосили Шевченка „розпустником“, але все-таки навіть вони не ставили питання на цілий зріст і „розпусту“ бачили переважно в релігійному вільнодумстві Шевченка. Тепер же „истинно-русская“ реакція „розпусту“ бере в буквальному розумінні й кінцеві рядки з відомого віршу „Великомученице-кумо“ гуляють по сторінках чорносотенних часописів, як порада поетова до кожної жінки — „хоть разъ, милая, спрелюбодѣйствовать“, як переклав це місце в аскетичних „Церковныхъ Вѣдомостяхъ“ архиєпископ Никон. Censores morum в особах не тільки згаданого архиєпископа, але й відомого в Київі сором'язливістю Федора Постного без упину галасують, вимагаючи заборон на Шевченка; пришелепуватий „Кіевъ“ просто закликає жіноцтво зруйнувати ще не поставлений пам'ятник поетові, що такими „розпустними“ думками спокушає патріотичну невинність; високоморальне міністерство д-ія Кассо сипле, сипле циркулярами… Одно слово — справдилося буквально:
Що день Пилати розпинають,
Морозять, шкварять на огні
