Проте рідко коли ясний промінь знайденого щастя в поділеному коханні осяває сторінки „Кобзаря“, як рідко коли випадає щастя на долю й людям. Частіше доводиться виглядати того щастя — і не діждатись, прагнути — й не мати його, бо воно тільки здалека манить, а в руки не дається.
Ой маю, маю я оченята —
Нікого, мати, та оглядати,
Нікого, серденько, та оглядати!
Ой маю, маю і рученята —
Нікого, мати, та обнімати,
Нікого, серденько, та обнімати!
Ой маю, маю і ноженята —
Та ні з ким, матінко, потанцювати,
Та ні з ким, серденько, потанцювати!
І ввесь той жаль пекучий неподіленого серця, увесь сум самотної душі вилив Шевченко в оцій надзвичайно глибокій поезії про досить звичайну долю дівочу:
Не тополю високую
Вітер нагинає —
Дівчиночка одинока
Долю зневажає:
— Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі
Ні з ким полюбитись!
Як дівчата цілуються,
Як їх обнімають
І що тоді їм діється —
Я й досі не знаю…
І не знатиму. Ой мамо!
Страшно дівувати —
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись!
Це вже не просто жаль — ще крик зневаженої природи людської, що в коханні шукає задоволення не самої физіологичної потреби, а й того пси-
