хичного єднання, без якого не може бути щастя людині, не може навіть самої людини бути — цілої, не переполовиненої людини, що живе справді людським, повним життям, не обмежуючи себе в людських почуваннях і в найпершій потребі людської природи. „Страшно дівувати“ — оцим криком може найкраще вирвався з душі погляд Шевченка на потребу справжнього кохання, що підносить людину над по́зем буденщини й робить з неї правдиву людину, яка виконала людське призначення — жити повним, необмеженим, у розум і почування оздобленим людським життям.
Мені здається, що від цього крику зневаженої природи — „страшно дівувати“, цілком натурально буде перейти нам і до того погляду в поезії „Великомученице-кумо“, над яким тільки ледачий з табору лицемірних книжників та фарисеїв не показує тепер своєї „моральности“, — добро, що на словах це так легко зробити! Пройшовши ступінь по ступіню за поглядами Шевченка на кохання, ми побачимо, що дійсно моральним — тією найвищою людською моральністю, яка для людини істнує, а не підбиває під себе людину й не калічить її — виходить і тут поет, а не сліпі в своєму міщанському завзятті censores morum. Шевченко показує тут холодну егоїстичну натуру, що велике почування все розміняла на дрібні рахунки буденщини („ждала, ждала жениха“), на міщанські забобони, на страхи фарисейські перед „гріхом“. Вона теж розуміє, коли хочете, отой крик серця — „страшно дівувати“, страшно і їй одвернутись од повного життя, але — „недвига серцем“ — вона таки глушить людські почування в своїм серці, свідомо
