їх занедбує, приносить у жертву неситому Молохові міщанських пересудів.
В раю веселому зросла,
Рожевим цвітом процвіла,
І раю красного не зріла,
Не бачила — бо не хотіла
Поглянути на божий день,
На ясний світ животворящий!
Сліпа була єси, не зряща,
Недвига серцем; спала день
І спала ніч…
Усе життя проспала серцем за тими страхами, як би чого не зробити проти ходячої моралі книжників та фарисеїв. Спустошила серце вкрай, приспала почуття, та ще й пишалась цим, хоча в мріях палких безперечно і їй доводилось голубити такі ж само мрії про кохання, але не зважилась брати од життя те, що воно давало їй з своїх щедрот… Оце свідоме спустошення серця, оце занедбання людської натури, оце обмеження живого життя, оці страхи фарисейські перед тим, „що скажуть?“, оце нарешті удавання байдужости — ось що найдужче обурювало поета. Він, що розумів усю силу й вагу для людини поділеного почуття, всю красу повного людського життя, — він органично не міг зрозуміти цього огидного фарисейства, цього знущання з людини — і в своєму обуренні поет різко, не рахуючись з фарисейською мораллю, закликає піти хоч раз за потягом серця й стати хоч на мить одну людиною, що нічого людського не цурається, а не засушеним препаратом, не машиною для матримоніяльних рахунків. На чернечі погляди, на фарисейське лицемірство — це, певна річ, „розпуста“, але хто од поета має
