ють, що письменників шанують за чесноти, благонадійність та орфографію. Уви! Охоче я вірю, що з арх. Никона — правило віри, що д. Постний жадної чарки на віку не вихилив, що проф. Вязигин до сивого волосу зберіг ілюзії й наївність дитячого віку, а Клеоник Цитович зроду „стіл“ через ять не напише й коми на своєму місці вміє розставити. Але так само нестеменно я знаю, що нікому і в голову не прийде шанувати їх не то пам'ятниками, а й просто добрим словом згадати, коли їхня пора прийде. Забуття — така доля оцього людського сміття, не вважаючи на всі його, нехай і так, консисторські чесноти та політичну благонадійність разом з бездоганною орфографію і навіть каліграфією. Знають це дуже добре й самі оці тверезі та „чесні“ патріоти — не можуть не знати. І це найгірше, що вони знають: стільки бо циничного фарисейства в своїх обвинуваченнях вони показують, що просто не стямишся з дива, як ці люде не подбають хоч про те вже, щоб хоч трохи пристойніше виходити на прилюдне позорище. Шевченко — галасують вони — написав „Марію“, „Великомученице-кумо“, „Юродивого“, „Кавказ“ і т. ин. — і безборонно наводять у дубових перекладах ті уривки, яких я, зважаючи на останні заборони, не важусь тут подавати. Добре — написав, але йдіть же далі й не заплющуйте по фарисейському очей, бо от же і Пушкин, офиціяльно признаний Пушкин, „отъ начальства удостоенный монументовъ“ — цей самий Пушкин написав „Вишню“, „Гавриліаду“, „Вольность" і т. и., цей Пушкин вихваляв усяких „лаїс“, оспівував утіхи тієї грішної любови, що такий жах наводить на арх. Никона разом з Федором Постним. І коли вже
