права саме пекло можна перелякати, а людей, що всього на світі набачились, здивувати найзвичайнісеньким полупанком, яких тисячі сиділо на шиї у народа. Земля — прекрасна, чиста, — казав Шевченко, — рай, але що́ люде зробили з того раю!
Хиба ти не бачиш,
Хиба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися! А я полечу
Високо-високо за синії хмари:
Немає там власти, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь — у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки здіймають,
З шкурою здіймають, бо нічим обуть
Панят недорослих. А он роспинають
Вдову за подушне, а сина кують —
Єдиного сина, єдину дитину
Єдину надію — в військо оддають,
Бо його, бач, трохи… А он-де під тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне („Сон“).
Скрізь „кров та сльози та хула — хула всьому“. „На чистій, широкій, на вольній землі“, у своїм раї, люде пекло розвели. „Занапастили божий рай" лихими вчинками своїми. І Шевченко показує нам цілу галерею тих, що коло цього діла ходять; перед нашими очима пересовуються і неситі, що все бажали б собі загарбати, і тихі та тверезі богобоязливі, що тільки й чигають на свого ближнього, і щедрі роскішники-патріоти, що з рідного краю кров як воду точать, і ті, що людськими душами торгують, що важать на добро, працю, честь і щастя людські… Образи кріпацького лиха звичайно доминують у нашого поета, — та инакше й не могло бути: „по плоті й по духу син і рідний брат
