нашого безталанного народу“, кажучи його власним словом, Шевченко не міг заспокоїтись доти, доки животіло те, що найбільше пекло́ й мучило рідний народ. Боротьба з кріпацтвом була немов метою цілого життя нашого Кобзаря й ніхто в Росії не завдав таких дужих ударів системі людовладства. На схилі віку свого Шевченко бачив уже й наслідки своєї боротьби: кріпацтво на його очах конало, і нетерпляче дожидає він того дня, коли
Спочинуть невольничі
Утомлені руки
І коліна одпочинуть
Кайданами куті („Подражаніє Ісаії“).
Поет хитається між надією, що „останню“ копу дожинають кріпаки на панщині („Сон“), та зневіррям проти нещирих заходів коло кріпацької реформи.
Болить і плаче і не спитъ,
Мов негодована дитина („Я не нездужаю“)
поетове серце за таких хвилин тяжкого зневірря; йому здається, що вже нічого дожидати добра, що не прийде сподіване визволення — і він подає досить гострі рецепти на те, як „збудить хиренну волю“...
Бувши прихильником соціяльної волі, рівности і братерства, Шевченко над усе ненавидів усяку неволю, всякий гніт, хоча б звідки вони виходили і в яких себе формах виявляли. Може через те й минувшина України спершу так його була захоплювала, що там бачив він не самий гніт і поневолення, а й боротьбу з ними, фактичне вживлення принципу рівности, коли
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана
Сама собі у жупані
Розвернулася весела („Чернець“).
