мизм, що до боротьби кличе, а не розпливається в безсилих скаргах, надає його поезії бадьорого, ясного тону й показує, як багато пережив і передумав цей чоловік, самою силою титаничного таланту винесений на вершок людської творчости. Він ніколи не кінчав на самих прокльонах, скаргах, жалях, але блиснувши могучим образом лиха, раз-у-раз показує й ліки на його, дає щось позитивне, і через те поезія його, не вважаючи на темний фон, ясний світ пускає в душу читачеві, не кидає його знесиленим та зневіреним на пів-дорозі, а надихає свіжою думкою, вогнем протесту, бажанням жити всіма фібрами людської натури. Людина повинна жити, повинна й боротись за чисте, повне життя — такий висновок маємо з „Кобзаря“.
Тяжко жить на світі, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспіває…
О, Боже мій милий, як весело жить! („Гайдамаки“) —
так радів із життя Шевченко першої пори, коли може й не розумів ще всієї ваготи горя людського, — і вже те характерно, що цей радісний заклик до життя вирвавсь у його саме тоді, коли він малював поневіряння сироти безродного, „попихача жидівського“ Яреми. Але й опісля поет цього ясного настрою не згубив, — навпаки виросла і зміцніла в йому цяя жадоба живого життя, хоч багато причин було самому авторові зневіритись і скінчити на безсилій апатії та прокльонах. „Встане правда, встане воля“ — такий був лейтмотив Шевченкової поезії, бо твердо вірив поет, що „раз добром на-
