лите серце в вік не прохолоне“ і що єсть у людини те, чого ніяка сила на світі подужати не здолає.
Не вмірає правда наша,
Не вмірає воля,
І неситий не виоре
На дні моря — поля.
Не скує душі живої
І слова живого („Кавказ“).
Знову бачимо цілу низку рішучих „не“, націлених тепер у саму, здавалося б, міцну силу сучасного ладу. Просто дивно, звідки набравсь того нездоланного духу Шевченко, де черпав він силу держатись так високо над людьми та обставинами й не хилити перед ними своєї голови. Здавалося б, чи ж подоба в найтемніший час реакції говорити про перемогу світу над темрявою, про те, що єсть межі людській неситості й грубій силі, яка все ламала і трощила кругом? А отже у Шевченка знайшовся той тон бадьорий, знайшлася й сила проти сили: грубій физичній силі кулака поставлено справжній „предѣлъ, єгоже не прейдеши“, знайдено непереможну перепону. Цією силою був для Шевченка невмірущий потяг душі людської до правди та добра, що виявляється в живому слові та великих ідеях людскости. Як неможливо загарбати й виорати поле на дні морському, так не скувати й душі живої та слова, не знищити волі й поступу, що невпинно провадять до єдиної мети людського життя — щастя загального, заснованого на щирих та справедливих стосунках, особистих і громадських, на братерстві й рівности всіх людей. Шевченко ніколи не журиться про конечну перевагу добра над лихом „Чи буде правда на землі?“ —
