і це розумів і виправдав великий поет всепрощення. Бо він знає, що тільки
Примиренному присняться
І люде добрі, і любов,
І все добро. І встане рано.
Веселий і забуде знов
Свою недолю; і в неволі
Познає рай, познає волю
І всетворящую любов („Відьма“).
Навіть у неволі!…
В усіх зазначених творах Шевченка мотив всепрощення має виразно особистий характер. Людина, зневажена й ображена, не хоче пам'ятати своеї кривди, не проклинає за неї, прощає, добром за лихо платить. Це цілком натурально, вважаючи на той поділ на прощенні й непрощенні гріхи, який сам Шевченко визначив у поезії „Мені однаково“. Але єсть у Шевченка зразок прощення, до того ж найбільш може виразний і блискучий, який ніби то переходить оцю міру гріхів прощенних. Маю на думці знаменитий суд над Нероном у „Неофитах“:
О, Нероне,
Нероне лютий! Божий суд
Правдивий, наглий серед шляху
Тебе осудить… Припливуть
І прилетять з всього світа
Святії мученики — діти
Святої волі; круг одра
Круг смертного твого предстануть
В кайданах і… тебе простять.
Здавалося б, гріхи Неронові далеко виходять по-за межі особистих кривд, — тих кривд, за які можна сподіватися прощення. Тут гріх проти „святої волі“ зроблено, а цього гріха Шевченко не прощав ніколи нікому. Проте, розглянувши епізод
