природно виникає з Шевченкового погляду на людину, як на брата всіх людей, а на правду та любов, як на обов'язковий постулят у людських стосунках. Правда і любов, воля і братерство, а як їх наслідок — всепрощення, це звичайні мотиви Шевченкової поезії, яка вся укладається в зазначені рямці, вся глибоко перенята ними, — перенята навіть утих „крівавих“, як от „Гайдамаки“, творах, що виставлялись иноді за зразок „кровожадности“. Шевченко й тут самим лишається собою. Додержуючи правди реальної, він малює нам кріваві картини, що жахом переймають душу, але його етичні переконання з обуренням протестують проти звіря, що прокидається в людині.
Що то там твориться?
Треба глянуть та росказать, —
каже Шевченко як-раз у тих самих „Гайдамаках“ і зараз же з почуттям болю й сорому додає:
Бодай не дивиться!
Бодай не дивитись, бодай не казати,
Бо за людей сором, бо серце болить.
І так болить йому всюди, коли він бачить кривду, чи знущання, чи насильство людини над людиною…
Ця неминуща у нашого Кобзаря етична риса й робить надзвичайно принадною поезію Шевченка, навіть коли не зважати на її художні прикмети. В душі у поета кожна душа, а надто окривджена й зневажена, знаходить собі рідні струни, і мимоволі вони озиваються суголосними нотами й захоплюють своєю красою. Мимоволі теж з пошаною та любов'ю схиляєшся перед цією великою людиною з великим серцем, що вміло ненавидіти, але вміло теж любити і — прощати…
- 1912.
