Як починаєш досліджувати якого-небудь українського письменника, а надто давнішої початкової доби, то звичайно з першого ж разу натрапиш на неминучі питання — через віщо він зробився українським письменником, що його привело до цього, як він ставився взагалі до українського питання, скільки свідомости в його стосунках, як і в тому, що він пристав саме до українського, а не якогось иншого письменства? Прикладати оці питання до діячів у тих письменствах, до яких приводять широкі шляхи загального признання — річ цілком зайва й непотрібна, бо там і вагання не може бути, якою письменникові мовою писати. Чоловік там пише тією мовою, яку чує кругом себе й якої вживає все культурне і не культурне громадянство; вів має безліч попередників перед очима й так само, не роздумуючи й не вагаючись, ступає на уторований шлях, прибіраючи думки свої в одежу слова, як пташка заводить свою з дідів-прадідів звичну й рідну мелодію. Вибірати бо йому нема з чого.
Зовсім инакше стоїть справа в тих письменствах — а до їх належить і українське — які ще не придбали собі загального признання, про які навіть у самих працьовників, що до них рук своїх докладають, часто думка хитається; до яких про-
