вадять вузенькі й перешкодами зарослі стежки, а одбивають потужні й міцні традиції. Тут чоловік, що бере перо в руки, одразу стає на роздоріжжі: одну мову чує він з уст широких мас народніх, друга промовляє до його з сторінок книжок, газет та инших органів, що витворено для ширення людської думки, а також од тієї частки громадянства, що носить на собі печать освіти, науки і взагалі культурности. Одна мова знаменує собою ніби то темноту, неуцтво, мужицтво, друга — освіту, культуру, панство; за однією не стоять ніякі здобутки генія людського, за другою — густі лави більш-менш талановитих працьовників. Як же писати, якою мовою говорити до читачів? — таке питання, що властиво значить, де письменник має собі читачів шукати — одразу стає перед письменником з такої мужицької нації. Чи мовою широких, але темних мас — чи невеликої горстки, зате з репутацією й традиціями культурного притулку? Куди свій хист нести, знання та думки? Кому своїм пером послужити?… І така вже сила виховання, традицій, утоптаних шляхів, загального голосу — всього, словом, складу життя, що здебільшого питання розв'язується на користь пануючого, як що так можна сказати, письменства. Адже ж не дурно сказано, що „имущему дано будетъ и пріобрящется, у неимущаго же отымется“… Сила та часто переважає навіть тоді, коли чоловік щиро хоче більшості служити, але не розваживши добре, що не тільки світу, що у вікні — опиниться, бува, як-раз серед меншости з репутацією культурности, бо думає, що тільки сюдою проходить шлях для культурности взагалі. Це така у нас звичайна,
