„Поэты въ самомъ дѣлѣ, по римскому выраженію, пророки; только они высказываютъ не то, чего нѣтъ и что будетъ случайно, а то, что неизвѣстно, что есть въ тускломъ сознаніи массъ, что еще дремлетъ въ немъ“.
Так визначає природу поетів Герцен і, вдумавшись у його слова, не можна не признати великої правди за ними. Своєю геніяльною інтуїцією, своїм крилатим натхненням справжній поет таки дійсно може вхопити оті невиразні, сказати б, обривки духових течій, що несвідомо для самих мас народніх ще тільки в зародку носяться серед їх. Зародки ті ще не вилились у видимі, певні форми, не придбали виразного обличчя і треба часу та й обставин добрих, щоб вони достигли й виросли в могучі потоки, що згодом колись понесуть може на своїх хвилях маси людскости. Але поки що, вони тільки підземними течійками прокладають собі шлях, непомітний і невидний звичайному окові, що не може пробити зверхню кору, звичайного життя й дослідити те, що глибоко під нею сховано. Та ось приходить людина, щедро обдарована найвищим даром людської природи — тією великою проникливістю, що не спиняється перед звичайним ходом життя; сміливою рукою вона зриває
