всмиряють. Воно турків треба воювати, бо турки тепер мучять наших братів: сербів та болгар, так як нас колись мучили; і пани польскі не мають права на нашу землю. Та далі, коло Варшави, йесть вже не одні пани поляки, а й мужики; там земля щиро польска і ніхто в ній окрім самих поляків не майе права орудувати.
Там усі поляки не терплять московського начальства і по правді хотять свій край од нього увільнити. А наших людей туди женуть бить поляків. Начальство не дума, за що ми бились колись з поляками, та чого ми прилучились до москалів: ми думали свою волю забезпечити; а не для того, щоб перемінити неволю ляшську на московську. Так про це начальство і не згадуйе. А як минется гарячій час, як всмирять польский бунт, тоді про козаків украйінських і забувають; правдиві, чисті руські впйать зостаються тільки москалі, а ми завсігда зостайемось для начальства якимись недолюдками, нечистими руськими, хахлами. Оттак то робиться на нашій славній Украйіні, на нашій не свойій землі! Добре про це каже Шевченко:
