не що-дня топчеш ту стежечку, чуєш свою залежність від йоськової крамниці. Мов той павук сів на майдані, заплутав у своє павутиння все село і ссе, ссе… Куди воно тільки дівається?
Що-правда: коло брудної, заплямленої рохліної спідниці завжди порпається ціла купа гаркавих руденят, на колінах гойдається пискляве немовля, а випнутий живіт рохлін раз-у-раз показує, що та купа небавом іще збільшиться.
І все це на не диви-око брудне, зашмаркане, шолудяве. Й хата брудна, облуплена, немазана, повна блошиць, торганів. Ху! Часниковим та цибулевим смородом зо всіх кутів так і тхне. І їдять вони якось не по-людському. І вдягаються не по-нашому. І моляться. Цураються вони селян наших, цураються й люди їх. Так і кажуть: то — люди, а то — жиди.
— Одне слово — жид, — презирливо спльовує дядько, глядючи, як Йосько сіпає свою облізлу шкапу й цмокає на неї, трусячись на тарабайці до містечка по новий крам.
Переймалась і я разом із господарями огидою до гендлювання, заробітках на чужій праці, стягування по грошику та шеляжечку на спожиткових різницях, за котрі треба було неодмінно довго й запально торгуватися, наперед знаючи, що Йосько, хоч божиться й присягається, але повинен обдурити, взяти більше, ніж та річ коштує.
Мабуть Йосько й сам почував себе ніяково, хоч звиклий до брехні й клятьби язик його раз-
