Два євреї жили в нашій Лукашівці: рудий Йосько й Борух Нахимсон. Йосько мав бакалійну крамницю. Мати частенько посилали мене туди купувати сірників, гасу, то-що. Посилаючи, наказували:
— Диви-но, доню, щоб тебе рудий жидюра не обдурив!
Так я й зросла, переконуючись, що євреї спеціялізувалися обдурювати простих людей. Заходячи до крамниці, чула, як ґерґочуть вони на своїй незрозумілій мові, де вухо виловлювало тільки слова „рубель“ та „копекен“.
— Вони навмисне так говорять, аби ніхто не тямив. Адже вони умовляються, як із людей більше грошей здерти та як кепського краму збути — думала я. Й шкода мені було віддавати напрацьовані батьківські гроші до жилавих, пазуристих йоськових рук. Скільки люди тяжкою, невсипущою працею не зароблять — все в цих безодніх крамарських кишенях опиниться. Треба краму, хусток, голок — іди до Йоська. Треба шила, гасу, цвяхів, дьогтю — йди до Йоська. І по олію, дратву, тютюн, папер, цукор, сіль — знов до нього. Мало
