у-раз запевняв, що він „цесний зид“. У бляшкуватих, широко розплющених очах у нього мерехкотів якийсь вічний переляк. Лоба глибоко борознили страдницькі зморшки. Рухи похапливі, непевні. Не бере, а наче тайкома сіпає, щоб украсти, і боїться: аби хто не вгледив. Вічний клопіт з наплодом ґерґотунів, щоденні турботи про хліб, шмаття, взуття, ліки й тисячу всіляких дрібниць для своїх руденят, а разом — погрозливі наклики всякого „начальства“, що вимагало хабарів і влесливих слів від крамаря, що власне нічим иншим по царських законах і бути не міг, як і його батьки та діди; а далі — життя на самоті, одинокою родиною (Нахимсони Йоська теж цуралися й він лабузив перед ними, як перед панами) серед „невірних“, — „ґоїв“, що готові тільки глузувати — й глузуватимуть навіть із біди, як що трапиться, — все це й поклало в йоськові очі той застиглий, невиводний переляк.
Та змалку мені здавалося, що „цесний зид“ острахується, аби людям не остогидло терпіти нахабне обдурювання і не побив би його хтось за „цесні“ заробітки та за той галас, що він зчиняє, виторговуючи кожну копійчину.
Та дрібничкові, мізерні були йоськові копійчані „заробітки“ перед гендлюванням Боруха Нахимсона. Цей орендував панського млина й вів чималу торгівлю збіжжям та борошном, спродуючи їх десь ув Одесі. Старий пан Дзєвановський, що на доземні уклони йоськові тільки носа пихливо
