підводив, — Боруха иноді навіть до кабінету свого допускав. Чорні, масні оливи — очі борухові вирячились нахабно й похитро. Пухляві, мясовиті губи кривила зажерлива ухмилка: знав бо він, що все місцеве панство так самісінько сидить у його лабетах, як голота сільська — в йоськових. Ані верть, ані круть без Боруха, бо крім гендлю Нахимсон не гидував лихварством і налихварив собі таки чималенько. Про це свідчили діямантові каблучки, ріжнобарвні підвіски, намисто, тяжкі золоті наручники, коштовні шпильки й вінчики, що ними розцяцькована була сухорлява Борушиха. Бездітниця, проти єврейського звичаю, була. Біла, наче молоком наллята, тільки криваві губи, мов в упиря, червоніли.
Оті її дармовіси потім врятували пронозу Нахимсона й дали йому змогу відновити своє павутиння. Це був його резервовий фонд, із котрим він подався десь до великого міста, скоро почув перший гуркіт революційної хвилі. І борохло встиг спродати, й ріжну хатнину. Зник одним моргом.
Авже-ж такі зникають… А от Йоськові втікти було нікуди, й переляк в його очах навіки кінчився в тій хвилі…
Наші селяни Йоська не зачіпали. Хоч не було в них до нього приязні, але не було й помстливої ненависти. Звикли вони до крамаря, як до старої болячки. Потрібний він був їм. Чужого, може, й не помилували-б, а це був „свій“, лукашівський.
