І гендлювати став менше — нічим було. Порпався зо всією родиною на городі.
Аж доки не налетіла махнівська банда, жив сумирно Йосько й тільки переляк в його бляшкуватих очах ставав чим раз дужчий, рухи рвачкіші, нервовіші. Та й недурно: звідусіль гули чутки про нелюдські погроми, дику різанину, грабунки, пожежі. Хлопці нераз напів жартома, напів по-справдішньому попереджали:
— Тікай, бо й тебе битимуть!
Йосько примушено сміявся, недовірливо смикав переляканими очима по хлопцях і відказував своїм улюбленим:
— Ну? Я-з — цесний зид! Хіба в мене гросі є, ці сцо?
Але перше, що запитали махнівці, заскочивши до Лукашівки, було:
— А де в вас „тартари“ живуть?
Затріщали двері йоськової крамнички, зчинився галас — і за хвилину не біг, а летів Йосько, прожогом вискочивши на задні двері. Довжелезний лапсердак то плутався йому між ногами, то маяв у повітрі двома чорними крилами. Руде волосся розкуйовдилося й лізло в очища. Млином метляв граблистими руками Йосько, намагаючись утікти від своїх ворогів, незграбно стрибаючи по грядках попового городу, що стелився поряд його садиби. А навздогін нісся скажений регіт і дикі вигуки бандитів:
— А-тю-га! А-тю-га-га-га-а! Бий тартара!
