Духом полювання охопило гурт відлюдків. Два верхівці помчали навперейми, виблискуючи кривими шаблюками. А навпроти, з попового двору, роздратована нелюдським цькуванням понеслася зі злісним гавкотом зграя лихих псів. Здавна не любили вони Йоськи з його довгим лапсердаком.
— А ну, хто скорше?!
Раптом гахнув постріл.
— От дурний — куля пропала!
— Та я ж тільки налякати хтів…
Верхівці вертали, погано лаючись: постріл увірвав розвагу.
Йосько лежав між грядками, незграбно викрутивши їдну руку на спину, а другою обгорнувши руду голову, немов боронити її хотів від гострих шабель польовників. А між плечима руділа кров, димлива, гаряча кров. Її пожадливо лизали попові пси. Вони, кажуть, пожерли потім і всього Йоська. Кілька ночів коло того клятущого місця вили й гризлися, шматуючи людське тіло.
А Рохлю били махнівці довго і тяжко, допитуючи, де поховані гроші. Били нагаями, прикладами, дерли волосся, крутили руки, кидали долу і, нічого не дізнавшися, — бо й нічого дізнаватися було, — лишили непритомну на дворі під вікнами. Як вона ще тоді не розродилася тим мертвяком, що за тиждень потім привела?!
Вже над вечір, розхристана, скривавлена, із синім запухлим обличчям, патлата й страшна
